Творчість учнів

Його майбутнє – у наших руках( вірш-мрія )

Місто майбутнього… Яким йому бути?

Модернізованим і новим?

А якщо зазирнути у власну душу,

Що бажали б побачити в нім?

Ми хочемо зробити крок

У щасливе майбутнє.

Здійснити стрімкий і потужний стрибок,

Щоб показати, які ми могутні.

Для цього будуємо в центрі міста

Новий супермаркет або готель,

Дорогий ресторан і McDonald’s.

Буде чим дивувати людей!

Ми дуже хочемо обігнати

Київ, Львів і Донецьк.

Нарівні з Парижем стати,

Щоб почути: «Ось він – прогрес!»

А може, нам не тільки це треба?

Поменше б галасу й метушні.

У світі цьому лиш раз живемо.

Тож дбаймо про душу не менш, ніж про хліб.

Ми – молоді – це пагіння роду,

І не марнуймо відведені дні.

Збудуймо місто, пам’ятаючи про вічне,

У якому будуть щасливі всі.

 Тут не буде бідності й корупції.

Усі один одного знатимуть по іменах.

Пануватиме мир і любов навіть без Конституції.

І зло не таїтиметься ні в серцях, ні в думках.

У переходах не можна буде зустріти

Долею скривджених жебраків.

Там не продаватимуть, а даруватимуть квіти,

Лунатиме багато добрих і теплих слів.

Тут завжди казатимуть «дякую»,

Посміхатимуться тепло й щиро.

Сонце світитиме між дощем і мрякою.

Усюди на вулицях буде красиво.

Люди житимуть у ньому добрі і ввічливі,

Цінуватимуть місто своє і державу.

Будуть один до одного дуже привітними,

Запрошуватимуть у гості на каву.

Місто майбутнього… Не лише інфраструктура,

Нові технології й науковий прогрес.

Це збережені звичаї, мова й культура.

Це єднання щирих і добрих сердець.

Боровець Інна

Ніжний цвіт кохання і війна…

         У нашій родині з уст в уста передається історія часів Великої Вітчизняної війни, зокрема йдеться про вояків УПА. Її я почула від тата.

         Прізвища, на жаль, не знаю. Їй було, здається, сімнадцять… Бачу її болісні дитячі очі (війна не місце для жінок).

         Загін солдат прийшов на місце призначення. Навколо був ліс. Це були звичайні молоді хлопці. Ще нещодавно вони займалася мирною працею, та сьогодні їх об’єднала ідея боротьби за долю України. Серед них була дівчина-медсестра – Галинка. Більшість називала її просто сестрою: вона випромінювала тепло і ласку. Проте дівчина відрізнялася і неабиякою сміливістю, адже була ще й зв’язковою.

         У лавах борців Галя знайшла своє кохання. Його звали Андрій. Інколи пара ходила до лісового озера. Сьогодні закохані теж прямували туди. Андрій захотів назбирати для коханої суниць, і тому юнка ненадовго залишилася сама. Раптом вона побачила ворожого солдата. Вихором налетіли спогади, а серце облилося кров’ю від болю за втраченою родиною. В цю ж мить почувся пронизливий крик-звернення до коханого та невблаганний постріл.

         Андрій біг не відчуваючи під ногами землі. Біля озера він побачив тіло дівчини та її вбивцю. Пролунав ще один постріл. Того, хто зробив для нього світ безбарвним, було покарано; але потрясіння стало таким сильним, що хлопець втратив зір.

         Війна не місце для кохання, проте серед крові та вбивств воно все одно розквітало ніжним цвітом і тягнулося до сонця і неба.

         Зв’язковій Галинці (прізвище невідоме) було лише сімнадцять років…

                                                       

Ханевська Яна, учениця 8 – А класу 

Рівненської ЗОШ № 23(2011-2012 н.р.).

  З вірою в погляді

         Зима… Мороз на світанку особливо дошкульний. Марічка присіла під деревом і тремтіла всім тілом чи то від холоду, чи то від страху перед невідомістю. Ще вчора вона була разом зі своєю родиною, а сьогодні всіх: батька, матір і братика – вже немає і ніколи не буде. Їх убито…
На серці невимовний біль, хоча доля подарувала життя лише їй: рятуючись втечею, дівча забігло далеко в ліс і заблукало. І ось тепер сильний мороз допікав до кісток. На мить дівчині стало якось по-домашньому тепло і затишно. Мозок блискавкою пронизала думка: «Це кінець – замерзаю». Та раптом перед нею хтозна-звідки з’явився невідомий. Доля знову виявилася милосердною… Наспіх розказала чоловікові про свою біду. Рятівник виявився вояком УПА.

         І ось за годину Марічка разом зі своєю новою сім’єю була неподалік рідного хутора. Серце защеміло ще більше, адже виявилося, що на світанку вороги повернулися і підпалили всі оселі. Коли дівчина дивилася на пожарище, їй здавалося, що горить не лише батьківська хата, а й власна душа. На щастя, вона не сама, а  пліч-о-пліч із борцями за неньку-Україну. Тепер сенсом її життя стане зробити так, щоб українці почувалися господарями на своїй землі, а зайди щоб покинули її назавжди.

         Стоячи у тісних рядах вояків УПА, вона на мить обернулася. У її погляді був дивовижний спокій та впевненість у сьогоднішньому й майбутньому.

                                                        

  Левшукова Вікторія, учениця 9 – Б класу

Рівненської ЗОШ № 23 (2011-2012 н.р.)

Вони обов’язково повернуться…

         Багряне листя встеляє суцільним різнобарвним килимом землю. В небі чути прощальне журавлине курликання, крізь яке душу наповнює сум:

                            Чуєш брате мій, товаришу мій,

                            Відлітають сірим клином журавлі у вирій…

         Але я знаю напевно, що вони повернуться у рідний край і принесуть на своїх крилах весну, життя і надії на краще.

         А можливо, це зовсім не журавлі, а душі загиблих у боях за неньку -Україну вояків УПА, які віддали свої життя за наше майбутнє: можливість не просто жити  «на нашій славній Україні, на нашій, не своїй землі», а почуватися господарями. Тож коли ми проводжаємо поглядом журавлиний ключ у блакитному небі, згадаймо їх і схилімо в пошані чоло.

          Я не тільки вірю, а й знаю, що вони повернуться в рідну землю блакитним цвітом барвінку навесні, щирою українською піснею на вустах, спогадом - шаною в серцях…

                                                                             Боровець Інна, учениця 10-А класу                                                                Рівненської ЗОШ №23

                     У її погляді ми читаємо себе…   

  Книга історії мого народу писалася «кров’ю на своїй землі». На її сторінках мільйони людських доль, серед яких особливими є жіночі.

  Жінка в історії свого народу… Хто вона? Про що думає? До чого прагне? На що сподівається?

    Вона дивиться нам у душу… У її погляді ми читаємо себе. Жінку зрозуміти легше, адже кожен із нас має матір, духовний зв'язок із якою вічний.

     Вона звертається до нашого приспаного сумління, ми згадуємо про материнські напучування жити по совісті, дбати про власну честь, сім’ї, роду,  народу й прагнемо стати кращими.

   Вона грає на струнах нашої душі і видобуває з неї щирі звуки каяття і смирення, любові і всепрощення.

         Українська жінка ніколи не стояла осторонь долі свого народу – вона була берегинею. І не лише домашнього вогнища, а й цілої України. У грізний час для своєї землі, не роздумуючи, ставала до лав борців.

          Погляд із минулого звучить як церковний дзвін, як звернення до духовно глухих і німих. Це нагадування сьогоднішнім українцям про небезпеку національного безпам’ятства: відсутність глибокого осмислення та належного пошанування тих здобутків, які ціною крові далися нашим предкам – це рух у небуття на шляху до духовного відродження, майбутнього нації та держави.  

                                                         

           Гавриш Дарина, учениця 9 – Б класу

                                                                       Рівненської ЗОШ № 23 (2011-2012 н.р.).

Ви залишитесь у наших серцях назавжди

         Я, як і тисячі моїх співвітчизників, не могла стримати сліз, дивлячись на те, що відбувається в Києві та й по всій Україні. Хіба може бути щось жахливіше від братовбивчої війни? Мені було страшно навіть спостерігати за подіями з екрана телевізора чи  монітора комп’ютера. А в цей час величезна кількість людей відстоювала честь та гідність зневаженого народу на Майдані! Мене вразила їхня духовна велич!

         У ході революції не обійшлося без принижених, покалічених, але найстрашніше – це величезна кількість загиблих. Неприпустимо, що в демократичній державі можуть просто так убивати безневинних людей, які стали на захист своїх прав!

         Небесна Сотня – так зараз називають загиблих, тих, хто не побоявся вийти на Майдан, хто захищав Батьківщину, хто до останнього боровся за свій народ. Це справжні герої, адже не кожен зважився бути там, розуміючи, що в будь-яку хвилину можна поплатитися життям. Проте вони безстрашно стояли на барикадах, дивилися в очі ворогам, зрадникам, до останнього вірили в можливість перемоги. Мені досі важко збагнути, як можна було стріляти в спину беззахисним людям. Ми ж один народ! Звісно, у кожного свої переконання, думки про революцію та чинну владу, але це не дає права вбивати.

    Попри все це, було знищено цвіт нації – Небесну Сотню. Мабуть, ніхто не  залишився байдужим, коли Україна прощалася із загиблими. Їм би ще жити й жити, але вони зробили свідомий вибір, віддавши  життя за Батьківщину. І як би ми не хотіли щось змінити, хід історії не повернути. Знову українську історію пишемо «кров’ю на своїй землі».

      Зараз нам залишається тільки молитися. Молитися за тих, хто загинув, за тих, хто залишився скаліченим і, безумовно, за весь український народ та за примирення, збереження територіальної цілісності держави, її світле майбутнє.

    Ми повинні завжди пам’ятати цих відчайдушних патріотів – Небесну Сотню! Герої не вмирають! Вони навіки будуть із нами, охоронятимуть нашу державу та кожного українця.

                            Небесна Сотне, молимось за Вас,

                            Бо Ви за нас своє життя віддали,

                            І зовсім юні й сиві соколи

                            За нашу Рідну неньку воювали.

                           

                            Залишитесь у наших Ви серцях,

                            Ми будемо повік вас пам’ятати,

                            Розправимо під небом синьо-жовтий стяг,

                            «ГЕРОЯМ СЛАВА!» - будемо співати.

Драпата Марина, учениця 11-А класу 
Рівненської ЗОШ №23.

 Небесна Сотня навіки в наших серцях!

      «Душу й тіло ми положим за нашу свободу», – саме ці слова з гімну України стали пророчими для Героїв Небесної Сотні.  Вони полягли за нашу свободу, за щасливе майбутнє. Саме ці люди віддали найцінніше – своє життя – заради благополуччя інших.

          Когось на Майдан не відпустили рідні, комусь не вистачило сміливості й рішучості, а дехто просто не захотів. Проте кожен із нас відчув гіркоту втрат. Жінка втратила чоловіка, діти – батька, сестра – брата, батьки – сина, Україна – своїх дітей. Навіть той, хто не був знайомий хоча б із одним Героєм Небесної Сотні, щиро співчував рідним. Кожен українець оплакував тих, які ціною власного життя домоглися справедливості, не побоялися виступити проти влади і навіть під прицілом снайперів не втрачали бойового духу та йшли до кінця.

    Існує чимало версій, чому стріляли в мирних мітингувальників, та немає жодного виправдання снайперам, котрі погубили десятки життів. Вже давно відомо, що вони робили це за плату. Але гроші швидко закінчаться, а з тягарем на душі доведеться жити.

         У цей непростий для України час я відчуваю себе захищеною, бо знаю, що на небесах нашу державу оберігає Небесна Сотня, а на землі ті, хто відчув у собі сили боротися далі.

         Ми не можемо відступати! Ми повинні йти до кінця: заради 17-ти річного хлопця, який, незважаючи на юний вік, боровся нарівні з дорослими; заради сивого вчителя, що хотів кращого життя не для себе, а для нас; заради чоловіка й батька, який залишив удома дружину з новонародженою дитиною, котру вже більше ніколи не побачить. Українці мусять боротися заради всіх Героїв Майдану, щоб смерті не виявилися даремними.

         Кожен із загиблих знав, що може вже не повернутися з Майдану живим, але ніхто не відступав. Мільйони людей могли спостерігати, як українці  боролися за свободу, за правду для всіх. Це був величний урок мужності й героїзму, безкорисливого служіння Батьківщині! Увесь світ бачив, як із Майдану виносили поранених і загиблих, як снайпери і «правоохоронні органи» стріляли, не даючи забрати тих, хто вже не дихав, і  допомогти тим, хто ще міг би вижити. Мільйони людей стали свідками того, як одна з куль влучила в дівчину-медика, котра намагалася врятувати бодай чиєсь життя. Переконана, що тільки бездушні «люди» здатні стріляти у своїх співвітчизників.

         Небесна Сотня боролася не заради медалей і слави, не заради грошей і визнання, а за те, щоб Україна стала могутньою державою і нарешті «піднялася з колін», на які її поставила влада. Вони померли  за всю Україну й за кожного українця зокрема. Їм вже більше не болітимуть рани, і вони ніколи не повернуться додому. Убивці знищили їхні тіла, але не душі. ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

                                                                                                                     

Стадник Оксана, учениця 11-А класу 

Рівненської ЗОШ №23.

Нам пояснили, що таке жорстокість

 Мамочко, вибач за чорну хустину,

 За те, що віднині ти будеш сама.

Тебе я люблю. I люблю Україну.

Вона, як і ти, була в мене одна.

Оксана Максимишин-Корабель

  

  Усе розпочалося 31 листопада 2013 року з невеликого мітингу, у якому взяло участь кілька десятків молодих студентів. Діти, які народжені в незалежній Україні, які не зазомбовані радянською ідеологією, не змогли змовчати, коли чинний уряд обдурив народ, призупинивши підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Мабуть, комусь ці мітингувальники «заважали» чи то встановити ялинку, чи то керувати країною і народом на свій лад, адже вже через місяць, у ніч із 31 листопада на 1 грудня, відбувся жорстокий розгін євромайдану. Мирних людей топтали і били, зухвало знущалися над ними. Усю ніч Майдан у був у крові. А вже вранці на захист побитих дітей вийшли тисячі. Усе рідше з’являлися прапори із золотими зірками, на їхнє місце піднялися синьо-жовті. Бо вже йшлося не про євроінтеграцію, а про честь українця. Люди не могли залишатися осторонь, бо важко було усвідомити, де взялося стільки люті і ненависті в серцях тих вояків, які сліпо виконували антигуманні накази. Виявилося, що для беркутівців це ще не було жорстокістю…

    Минуло більше місяця. Мітинг поступово переростав у революцію. Комусь такий опір народу виявився «не на руку», тому День Соборності України був позначений пролитою кров’ю. Стали відомими перші жертви протистояння: Сергій Нігоян, Юрій Вербицький, Михайло Жизневський. Уся країна оплакувала героїв. Серце кожного українця щеміло від болю, і ніхто  ніяк не міг зрозуміти, як брат може іти на брата. Виявилося, що і це для беркутівців ще не було жорстокістю…

Страхіттями в снах згадуватимуться українцям події 18-20 лютого. Телеканали не встигали оновлювати інформацію про кількість жертв. Та й не було часу, щоб рахувати тих, хто загинув, потрібно було встигнути врятувати тих, хто ще дихав. Гранати летіли з багатоповерхівок. Перед очима миготіли кулі. Реальність нагадувала кіно, і хотілося вірити, що от зараз знімеш окуляри, вийдеш із кінотеатру і побачиш мирну Україну… А кіно все не закінчувалося. Бойовик, у якому гинуть люди, – страшна реальність 21 століття.

     Київ палав, а очі й серця Героїв горіли, коли вони мужньо йшли на передові. Їм хотілося жити, а довелося вмирати. У церквах безперестанку били в дзвони. Здавалося, що це стукають серця тих Героїв, які на Майдані. А потім дзвони один за одним змовкали – обірвалися життя  моїх земляків: Георгія Арутюняна, Валерія Опанасюка, Олександра Храпаченка. Вони були застрелені снайперами, як і інші борці за Україну, яких згодом назвуть Небесною Сотнею.

    А хто сказав, що їх лиш сто? Скажіть, хто рахував, скільки тіл і душ скалічили ті кати? Одні досі у важкому стані в лікарнях, інші залишися без рук, ніг чи очей, а стільки зникло безвісті! Якби ж порахувати всіх, хто потерпав від люті людей у формі, то мали б не сотню, не тисячу, можливо, й не один мільйон. Адекватній людині важко було зрозуміти, чому тих, хто просто хоче  жити в незалежній європейській країні, убивають, стріляють у спину, прирікаючи на смерть. Тоді тільки ми усвідомили, що ж таке справжня «жорстокість».

    Якби мені запропонували сказати про ті події один словом, я б промовила: «Біль». Боліли ноги в тих, хто постійно бігав на Майдані і намагався допомогти пораненим, бо ж було зрозуміло: якщо не рухаєшся, то автоматично стаєш ціллю снайпера. Боліли руки в тих, хто цілодобово робив перев’язки і надавав першу медичну допомогу. Боліли очі від газу, яким труїли беркутівці. Боліли материнські серця, які не знали, чи повернуться їхні сини додому з барикад і знову скажуть: «Ненько, я тебе люблю». Одні повернулася, а інші – ні.

     Небесна Сотня – не лише Герої мого народу, а й трагедія цілої нації, тому й проводжали ми їх теж усі разом. Мільйони українців прийшли на майдани своїх міст, аби востаннє вигукнути загиблим: «Слава Україні! Героям слава!» Ні жінки, ні чоловіки не приховували сліз, коли лунало: «Гей, пливе кача по Тисині», - бо важко приховати біль, що рветься зсередини.

    Поховали героїв, перегорнули сторінку в історії. А біль так і лишився, застиг у душі кожного українця. Головне, аби не зачерствіло після цього серце, аби пам’ятало своїх Героїв.

    Вони боролися за відновлення справедливості в країні, виступили проти корупції й жорстокості – ми ж повинні продовжити їхню справу. Віднині свідомі українці не повинні ні давати хабарів, ні брати, адже на тих грошах кров загиблих Героїв. Залишаймося вірним своїй Україні, рівняймося на Героїв Небесної Сотні!

Боровець Інна, учениця 11-А класу 

Рівненської ЗОШ №23.

В орбіті Шевченкового слова

         В історії кожної літератури є твори, що мають магічний дар безсмертя. Саме до цих шедеврів належить поезія Великого Кобзаря, яка навчала його сучасників і сьогодні навчає нас:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

         Дорогі співвітчизники, нехай у серці кожного з нас звучатиме цей найважливіший духовний заповіт, осердям якого є Україна, що уособлюється в образі жінки – хранительки національної духовності. Прислухаймося, Кобзар промовляє до нас крізь віки і застерігає, що зневага своєї держави рівноцінна тяжкому злочину – боговідступництву:

… хто матір забуває,

Того бог карає…

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

         Будьмо вдячними дітьми: саме завдяки глибинному патріотизмові Поет-Пророк, як ніхто інший, збагнув суть української національної душі, відкрив її самим українцям, допомігши «своїм життям до себе дорівнятись», і показав світові.

         Не переставаймо дивуватися глибині духовного зору Шевченка, якому маємо завдячувати тим, що він розгледів «в пилу на шляху» «діамант дорогий» - наше прабатьківське слово – та зробив його мечем проти ворогів і невичерпним джерелом батьківської любові та опіки для «малих рабів отих німих». Для Шевченка слово не просто засіб спілкування і пізнання світу, а основа духовного життя, засіб об’єднання народу в націю:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється-ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди.

         Пам’ятаймо, що побожність є визначальною рисою Великого Кобзаря.

Він вийшов із родини, де любов до Бога була неодмінною умовою життя, де панщина сприймалася як зазіхання на віру, адже «неволя, робота тяжкая» не давали можливості почуватися людиною, створеною за образом Божим. Шевченко усвідомлював, що материнське слово лише тоді доноситиме істину, матиме велич і силу, коли в ньому звучатиме Божа любов і благодать:

Молю ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

         Шановні краяни! У кого ж маємо вчитися шанобливого ставлення до української мови? Так, саме  у нашого безсмертного генія! Він своїм «Кобзарем» достойно завершив процес формування української мови на живій народній основі, який розпочали І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко, і відкрив нові можливості для наступників.  

         Куди б не закинула його доля, Шевченко ніколи не цурався рідної мови, вірив у її незнищенність. Чітко і відкрито продемонстрував свою позицію щодо мовного питання в передмові до поеми «Гайдамаки», давши нищівну відсіч тим, хто намагався переконати  у меншовартості та низьких виражальних можливостях рідного слова:

                                      Спасибі за раду!

                                      Теплий кожух, тілько шкода…

                                      Не на мене шитий,

                                      А розумне ваше слово

                                      Брехнею підбите.

         Мій сучаснику! Чи й у твоєму серці болем  відгукується те, що непокоїло Великого Кобзаря: наругу над його мовою роблять не тільки чужинці, а й землячки із «циновими ґудзиками», «няньки і дядьки отечества чужого»:

                                      По московській так і ріжуть,

                                      Сміються та лають

                                      Батьків своїх, що змалечку

                                      Цвенькать не навчили

                                      По-німецьки, - а то тепер

                                      І кисни в чорнилах.  

         Вельмишановні державні мужі, еліто нації! Саме до вас лунає Шевченкове звернення-засторога про необхідність служіння нації, яке виявляється в єднанні з простим народом, відданості його інтересам заради майбутнього:

                                      Обніміте ж, брати мої,

                                      Найменшого брата, -

                                      Нехай мати усміхнеться,

                                      Заплакана мати.  

         У хвилини душевного сум’яття та в миті щастя звертаймося до Кобзаря! Він промовляє до нас як люблячий батько, допомагає долати труднощі, вселяє віру в краще майбутнє, закликає позбутися комплексу меншовартості.

         Українці! Повторімо вслід за письменником Петром Ротачем, що «без Шевченка й рідної мови… ми ніхто. Доростаймо до рівня Шевченкової свідомості; любімо Шевченка; пишаймося тим, що належимо до нації, котра дала нам і світові цього геніального Поета-Пророка!» Запам’ятаймо на все життя узагальнені митрополитом Іларіоном «чотири подані його науки:

                                      1. Треба Господа любити,

                                      2. Треба брата милувати;

                                      3. Треба путями добрими ходити;

                                      4. Свою Україну любім!»

Гавриш Дарина Олександрівна.

         Результативність роботи – 1 місце на ІІ етапі Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати, мої…» в номінації «Публіцистика».